Найкращий тато і дідусь: життя Олександра Ворони обірвав російський дрон
14 червня 2026 року російський FPV-дрон обірвав життя 51-річного жителя Ворожби Олександра Ворони. Чоловіка, який понад три десятиліття крокував поруч зі своєю дружиною, був турботливим батьком, люблячим дідусем, надійним другом і людиною, до якої завжди йшли за допомогою. Він не носив зброї, не був на фронті, не робив нічого героїчного в загальноприйнятому розумінні цього слова. Просто жив, працював, підтримував стареньку матір, любив своїх дітей та онучок. Того дня він повертався від мами. А за кілька хвилин російський дрон поставив крапку в історії його життя.
Олександр Анатолійович Ворона народився 2 квітня 1975 року в селі Череватівка, яке нині входить до Ворожбянської громади. Навчався у Ворожбянській загальноосвітній школі №3. Після її закінчення проходив строкову службу в армії.
Більшу частину свого трудового життя присвятив службі в лінійному відділі міліції станції Ворожба. Відпрацював там 22 роки й вийшов на заслужений відпочинок за вислугою років. Та сидіти без діла не зміг. Влаштувався механіком до Білопільського газового господарства, де працював до останнього дня.
Його дружина Оксана була поруч ще зі шкільних років. Для обох це стало єдиним коханням на все життя. Разом подружжя прожило 31 рік. Перші десять років сім’я мешкала у Череватівці, на малій батьківщині Олександра, а згодом придбала будинок у Ворожбі.
Олександр Ворона з дружиною Оксаною
Вони виростили двох дітей — сина Станіслава та доньку Дар’ю. А найбільшою радістю останніх років для подружжя стали три онучки. П’ятирічна Саша та дворічна Ліза часто гостювали у дідуся з бабусею. Найменшій Катрусі сьогодні лише три тижні. Дідусь так і не встиг її побачити.
Дідусь та бабуся з внучками Сашею та Лізою
— Ще до війни тато дуже любив їздити на рибалку. А взагалі, поки дозволяла ситуація в місті, любив бувати в лісі, збирати гриби, зустрічатися з друзями. Він ніколи не сидів на місці, — згадує донька Дар’я.
За її словами, батько був надзвичайно товариською людиною, мав багато друзів і завжди залишався душею будь-якої компанії.
— Якщо друзі збиралися разом, тата завжди запрошували. Наша вулиця Підмістя взагалі була дуже згуртованою. Якщо потрібно було залатати ямки на дорозі, тато починав, а всі підтримували його ініціативу. Виходили допомагати, робили все разом. Не чекали, поки хтось інший щось зробить.
Біля нашого двору стоїть лавка. Колись там чи не щовечора збиралися сусіди. І завжди — саме у нас. Спілкувалися, розповідали, як минув день, говорили про новини, про ситуацію в місті. До тата всі тягнулися. Якщо в когось була проблема, щось зламалося, потрібно було щось вирішити чи когось підвезти — мешканці нашої вулиці завжди йшли до нього, - згадує Дар’я.
Після початку повномасштабного вторгнення Олександр та Оксана залишилися у рідній Ворожбі. Не виїхав і син Станіслав. Покидати дім не хотіли через стареньку матір Олександра, яка жила в Череватівці.
— Свого часу не стало дідуся і татового брата, тому тато підтримував нашу бабусю: привозив продукти, допомагав по господарству. І того страшного дня він їхав саме від своєї мами. Мене з донечкою Лізою чоловік вивіз до Ужгорода ще в червні минулого року. Тато дуже цьому радів. І навіть не дозволяв приїжджати в гості. Завжди казав: «Сидіть там, тут вам робити нічого». Саме в Ужгороді народилася наша маленька Катруся, якій зараз лише три тижні.
Дар’я говорить, що найціннішим спадком батька залишаються спогади.
Оксана та Олександр Ворони з дітьми Станіславом і Дар'єю
— У моєму серці назавжди залишаться моменти нашого дитинства. Пам’ятаю, як одного разу я впала на вулиці й плакала всю дорогу додому. Тато взяв фотоапарат і зробив кумедне фото, на якому я вся «зарьована». І дуже швидко мої сльози змінилися сміхом.
Такі моменти назавжди залишаться у пам’яті. А ще вечори, коли ми з братом чекали його з роботи та отримували подарунки «від зайчика». Ці спогади житимуть у моєму серці як чарівні частинки дитинства.
І, звичайно, його солянка. Це було справжнє мистецтво, яке ніхто не зможе повторити. Він завжди готував її по-особливому. Я дуже вдячна татові за всі ці спогади, які ми створили разом і які залишаться з нами на все життя, - розповідає донька.
Про особливу роль Олександра Ворони у житті своєї родини говорить і його невістка Євгенія.
— Олександр Анатолійович був для мене як другий тато. Дуже чуйний і добрий. Хоч би що попросила — чи донечка захворіє, чи потрібно щось інше — він ніколи не відмовляв. «Треба, невісточко? Зараз приїду!» — завжди чула від нього. У нас були дуже теплі стосунки. Десять хвилин – і він уже у дворі, питає: «Що потрібно? Давай допоможу!»
Він дуже любив усіх нас — дружину, дітей, онучок. Завжди був переконаний, що Сашу ми назвали на його честь. Пам’ятаю, коли народилася донечка, мої свекри не просто приїхали до пологового будинку — вони буквально прилетіли. Таким щасливим і задоволеним Олександра Анатолійовича я ще ніколи не бачила.
Дідусь та бабуся з внучкою Сашею
Саша була дуже схожою на дідуся. І теж сильно його любила. Часто гостювала у бабусі й дідуся, можна сказати, у них і зростала. Він її буквально виняньчив. Сьогодні дівчинка ставить дорослим запитання, на яке немає простих відповідей.
Дідусь із внучкою Олександрою
— Тепер вона питає: «Де дєд?» А як пояснити п’ятирічній дитині, що вона більше ніколи не побачить свого дідуся?
Він був Батьком і Дідусем із великої літери. Був людиною слова. Якщо щось обіцяв — завжди виконував. Завжди підтримував нас, хоч би які ситуації виникали. Дуже доброю і чуйною був людиною. Любив мене як рідну доньку, дякував за внучку, завжди хвалив. Буває, приготую щось смачне, напечу пиріжків чи пасок, а він усміхається: «Ти, невісточко, вже і мамку переплюнула. Навчилася всьому! Молодець!»
Саме Євгенії довелося пережити одну з найстрашніших митей свого життя.
— Коли сталася трагедія, ми з чоловіком поїхали туди. Робили все можливе й неможливе, щоб врятувати нашого тата. Довезли його до лікарні. Але шанси були мінімальними. На жаль, він помер. Усе це сталося фактично на моїх очах. Ми до останнього сподівалися, що його вдасться врятувати, що все буде добре. Але так розпорядилася доля. Дуже боляче, що його більше немає.
Важко пережити таке горе, коли рідна людина йде з життя. Ще вчора він Олександр поруч: жив, працював, спілкувався, радів маленьким онучкам. Якими ж довгоочікуваними вони були для нього! І в одну мить усе перекреслила війна, забравши життя звичайної цивільної людини. Він просто їхав від своєї мами. Треба було привезти продукти, десь покосити, щось допомогти. Але ворожий дрон убив його буквально на очах у матері.
Зі слів Євгенії, мама Олександра ніби щось відчувала того дня. Коли син збирався додому, міцно обійняла його, поцілувала. А вже за кілька хвилин побачила над дорогою дим. Російський дрон поцілив у її сина.
Сьогодні у Ворожбі залишилися люди, які пам’ятатимуть його усмішку, його готовність прийти на допомогу, його жарти й вечірні розмови на лавці біля дому. Залишилися діти, для яких він назавжди буде найкращим татом. Залишилися онучки, які виростатимуть зі спогадами про доброго дідуся. І мама, яка пережила найстрашніше — втрату вже другої своєї дитини.
Війна щодня забирає людські життя. Але за кожною цифрою стоїть чиясь історія. Історія людини, яка любила, працювала, будувала плани, чекала на зустріч із новонародженою онучкою. Історія Олександра Ворони — людини, яка просто їхала від своєї мами додому.
Автор: Н.Ткаченко
Фото з архіву родини
