В епіцентрі радіації: спогади ліквідатора Віктора Вощенка з Ворожби
Є історії, які не потребують гучних слів. Їх достатньо просто уважно слухати. Віктор Вощенко — один із тих, хто свого часу поїхав у Чорнобиль не з примусу, а з відчуття обов’язку. Минуло сорок років, але спогади про ті дні й досі живі — у деталях, у відчуттях, у мовчазних паузах між словами. Про життя до і після, про роботу в зоні відчуження і про те, що назавжди залишається з людиною, — у нашій розмові.
Житель Ворожби Віктор Іванович Вощенко народився в селищі Терни Недригайлівського (нині Роменського) району. Здобувши професію водія та газоелектрозварника, проходив строкову службу в армії. Певний час працював за спеціальністю у відділенні радгоспу Тернівського цукрового заводу. 66-річний тато та дідусь має трьох донечок і семеро онуків: дві дівчинки та п’ятеро хлопців.
Через 32 роки подружнього життя дружина Віктора Івановича, на жаль, відійшла у вічність. Але доля вдруге подарувала чоловікові сімейний затишок, поєднавши його із землячкою Надією Григорівною, яку він зустрів саме у Ворожбі. Вже минуло 12 років відтоді, як це місто стало для Віктора Івановича другою домівкою.
Чорнобильська трагедія торкнулася життя Віктора, коли йому було всього 26. У грудні 1986 року він став одним із сотень тисяч тих, хто прийняв рішення боротись із невидимим смертельним ворогом – радіацією.
- Повернімося у квітень вісімдесят шостого… Чи пам'ятаєте свою першу думку, коли дізналися про аварію на Чорнобильській АЕС?
- Звісно. Тоді увесь світ здригнувся від такої новини. Як і всі, був шокований. Згодом прийняв рішення взяти участь у ліквідації наслідків. Туди всі йшли добровільно, їхати в Чорнобиль нікого не примушували. Наша група приїхала на ліквідацію наслідків 4 грудня 1986 року та пробула там 2 місяці – до 6 лютого.
Група ліквідаторів аварії, в якій був В.Вощенко. Чорнобиль, 1986
- Коли Ви їхали на ліквідацію, що для Вас було найстрашніше: невідомість чи усвідомлення небезпеки, яка на Вас очікувала?
- Ми їхали з однією метою – допомогти і вижити. На той час у мене вже було дві донечки, але все таки я вирішив піти…
- Яким Ви побачили Чорнобиль? Що найбільше вразило?
- Було просто моторошно… Наш табір був розташований у полі. Жили в палатках. Дві буржуйки, 30 хлопців, опалювали палатки по змінах – так само, як в армії, працювали, відпочивали, в епіцентрі невидимої небезпеки.
Я стояв на ПУСО (Пункт спеціальної обробки). Вдягали ОЗК, респіратори і проводили очищення та знезараження техніки, що виїжджала з реактора в різні точки. Там було три лінії: вантажна, легкова та автобуси, всі вони мали пройти через ці пункти обробки.
- Вам доводилося бачити на власні очі якісь аномалії, про які так часто ми чули раніше, на кшталт двоголових телят і величезних грибів над дорогою?
- Бачив котів, які народились без кінцівок. Багато там було і собак, яких ми підгодовували: ішли на зміну, завжди брали по шматку хліба чотирилапим. Запам’яталась і корова, яка сама по собі паслась у полі пшениці, котру так і не зібрали через аварію. Напевно, господарі, виїжджаючи, не встигли забрати худобу чи не мали можливості. Тож гуляла вона по Чорнобилю, сама собі висмоктувала вим’я, переповнене молоком. Ми з хлопцями її теж годували хлібом та поїли водою. А тижнів через два власникам якось вдалося її забрати. Ще пам’ятаю силу-силенну ворон. Їх «не брала» навіть радіація: літали, сиділи скрізь, навіть на станції, нічого й нікого не боялись. На відміну від курей, які теж там були – тинялись безхозні, а згодом помирали від радіації.
- Бачили там місцевих мешканців?
- Ні. На той час усіх жителів звідти евакуювали.
- Що Вам найбільше допомагало триматись психологічно в зоні небезпеки?
- Там у мене з’явилося багато нових друзів. Тож ми один одного підтримували. Єдине, що гнітило – променева хвороба. Від опромінення піднімалась висока температура, яку практично неможливо було збити. З’являлися слабкість, нудота, головний біль та інші симптоми. Хлопці хворіли тижнів по два. У кожного вона виникала в різні періоди: когось вкладала на ліжко одразу, когось через тиждень чи два. Після нашого приїзду першим із нашої групи захворів командир роти. Я захворів за тиждень після повернення додому.
- Ви часто повертаєтесь у ті події думками? Які моменти згадуються найчастіше?
- Краще їх і не згадувати…
- Які випадки чи ситуації врізалися в пам’ять?
- Багато чого вражало та змушувало бути вкрай обережним. Для прикладу – там не можна було ходити, де заманеться, лише чітко визначеними маршрутами. Пам’ятаю, поїхали з товаришем на станцію за мінеральною водою. Там побачили забиті в землю кілочки та вказівники на доріжках. Питаємо в хлопців, що це таке? Нам і пояснили, чому за ті кілочки – зась. Розповіли, що один хлопчина вирішив сходити «до вітру», а назад уже не повернувся. Кров пішла ротом і носом, людина загинула за лічені хвилини…
А одного разу таки «стратили». Пішли з напарником переносити електростанцію, а «Пелюстки» не вдягнули. Це такі легкі захисні маски від радіаційного пилу, схожі на сучасні маски від грипу. І саме в цей час трапились на очі офіцеру-хіміку. Побачив нас без масок, пригрозив посадити «на губу» (від ред.: на гауптвахту).
- Чи був момент, коли Вам хотілося відмовитися і повернутись додому?
- Це «відрядження» проходило через військкомат. Ми давали присягу на вірність Батьківщині, тож, якби хтось і захотів кинути все – це було б неможливо. Але я про таке навіть не думав.
Віктор Вощенко в зоні відчуження 1986 рік
- Ви відчували радіацію як щось фізичне, чи це було лише усвідомлення, що вона є навколо?
- Відчувати наслідки почав уже після повернення. Особливо у спеку. Для здорової людини спекотна погода – то в принципі дуже важко, а от після Чорнобиля, бувало, кров носом ішла. Зараз наче минулося.
- Підтримуєте зв'язок із тими, хто був у Чорнобилі разом із Вами?
- Нас лишились уже одиниці. Раніше ми періодично лікувалися в сумських медзакладах, там і зустрічались. Приїжджали хлопці з Кролевецького, Путивльського, Шосткинського, Недригалівського, Роменського районів (це якщо брати по-старому). Була можливість поспілкуватись. Коли почалась повномасштабна, бачитись майже не вдається. Вже під час війни лікувався в госпіталі кілька разів, там дуже багато військових. Хлопці поранені, неходячі, операція за операцією... Думаю, зараз варто поступатись їм ліжкомісцями.
- Як Ви ставились до розмов і запитань рідних та знайомих про Ваше перебування в Чорнобилі?
- Чесно кажучи, говорив про це неохоче. Головне, що всі з нашої групи повернулися додому живі.
На нашу долю випав Чорнобиль, який і досі нагадує про себе хворобами. На долю наступного покоління прийшла війна. Дай Бог, переживемо і її, аби тільки все було добре і не гинули наші захисники.
- Хто з людей, яких ви там зустріли, запам'ятався найбільше і чому?
- І досі спілкуюсь із двома товаришами з Недригайлова і з одним із Тернів. Зараз не часто їжджу на свою малу батьківщину, та коли там буваю, завжди з ним зустрічаємось.
А ще невдовзі на світ має з’явитися книга про нас, ліквідаторів. Розкривати подробиці не буду, адже це право самого автора. Скажу лише, що автор – житель Недригайлова і ми всі з нетерпінням чекаємо виходу його книги.
- На Вашу думку, що повинно знати про Чорнобиль нинішнє покоління?
- Думаю, варто частіше проводити роз’яснення, зустрічі з ліквідаторами, нагадувати молоді про ту катастрофу, яка, зачепила як нашу країну, так і сусідні з нашим кордоном території та частину Європи. У ліквідації наслідків брали участь сотні тисяч людей: пожежні, персонал ЧАЕС, військовослужбовці, будівельники, учені, медики… Хлопцям, які були в Чорнобилі одразу після аварії, було найважче. Вони працювали на даху реактора лічені секунди, адже рівень радіації там був смертельно високий. Ліквідатори вибігали, аби скинути уламки графіту з даху й поховати його під саркофагом. На тому даху працював і мій сусід. Нині він живе на заході України.
Аварія забрала життя тисяч людей, які загинули від опромінення чи померли від хвороб, що спричинила радіація. Це важливі й важкі факти історії, які не мають права на забуття, як і Друга світова війна, як АТО, як сьогодні – повномасштабна…
Віктор Вощенко, Ворожба, 2026 рік
- Що робили після повернення з зони відчуження?
- Після повернення з Чорнобиля і далі працював. А після розпаду союзу шукав будь-яку роботу, їздив на заробітки, бо треба було дати належну освіту своїм дівчатам.
- Як Ви зараз переживаєте війну? Чи не плануєте з дружиною виїжджати з Ворожби?
- Як переживаємо… Як і всі – чекаємо на завершення війни, на перемогу. Виїжджати? Ні, не плануємо. Нема куди виїжджати. Бо багато тих, хто виїхав, уже назад поверталися, адже фінансово важко бути далеко від дому. Тож поки є можливість, будемо тут. Ми вдома…
Наталія Ткаченко.
Фото з особистого архіву Віктора Вощенка.
